Мінські угоди

Денис Казанський і Сергій Гармаш повідомили про те, що тепер будуть брати участь у засіданнях Тристоронньої контактної групи по Донбасу. Це означає, що у ТКГ будуть і представники переселенців. Про необхідність їхньої присутності у процесі перемовин неодноразово говорив і президент Володимир Зеленський. І це абсолютно логічний підхід – якщо ми проводимо переговори про майбутнє Донбасу, так учасниками цього процесу повинні бути люди, які вимушено залишили місце проживання через російську агресію.

Але це тільки в тому випадку, якщо мета переговорів для обох сторін – досягти миру і відновлення територіальної цілісності України. Для українського керівництва це дійсно головна мета Мінського процесу. Але для Кремля Мінський процес – частина зусиль по поглинанню України. Якщо Зеленський бажає відновити територіальну цілісність України, так Путін – територіальну цілісність «справжньої» Росії, від Ужгорода до Владивостока. І у цьому сенсі ніякого реального значення Мінський процес не має.

Тоді навіщо ж цей процес взагалі триває? На це питання теж є дуже прості відповіді, які я даю вже шостий рік поспіль. Для України Мінський процес має значення тільки тому, що він дозволяє продовжувати європейські санкції проти Росії. При цьому сама санкційна політика не зупиняє війну, але нагадує про нелигітимність дій Росії, завдає шкоди економіці ворога і змушує Кремль утриматися від ескалації ситуації.

Для Росії Мінськ має значення тільки тому, що у Кремлі його розглядають як один з інструментів примусу Києва до прямих перемовин із маріонетковими адміністраціями Донецька і Луганська. Росія просто хоче довести, що її напад на Україну це «внутрішній конфлікт» і домогтися від Заходу зняття санкцій. Саме тому Москва так вхопилася за формулу «консультативної ради», на засіданнях якої Росія була б посередником поряд з Німеччиною, Францією та ОБСЄ. Вважатися посередником, а не агресором і при цьому контролювати Донбас і домогтися зняття санкцій – ось чого на даному етапі хоче Кремль.

Що буде далі? Якщо українське керівництво і надалі не буде погоджуватися на прямі перемовини з маріонетками, ситуація буде розвиватися за грузинським сценарієм. Рано чи пізно в Кремлі почнуть «операцію з примусу України до миру», спробують захопити ще частину Донбасу, а потім визнають «незалежність» «народних республік» за прикладом Абхазії та Південної Осетії.

Якщо ж в Києві підуть на прямі переговори, незалежності «ДНР» та «ЛНР» не визнають, але Україна і «народні республіки» будуть співіснувати за молдавським сценарієм – як три самостійних суб’єкта, легітимний і самопроголошені. І з можливістю голосування мешканців окупованих територій за проросійських кандидатів на виборах в Україні – їх спеціально будуть привозити автобусами кудись до Краматорську, як зараз на молдавських виборах підвозять виборців Придністров’я. На час виборів, до речі, будуть просто переставати стріляти.

Яке ж у цьому випадку має значення інкорпорація переселенців до переговорного процесу? Для прихильників підходів Володимира Зеленського в Україні це доказ того, що президент «намагається» і мир скоро буде. У Москві можуть зобразити цю інкорпорацію як «початок діалогу» представників різних груп населення Донбасу, тобто знову будуть робити наголос на «внутрішньому конфлікті».

Але самої суті імітації переговорного процесу це не змінить.

Нічого поганого в такій імітації немає. Альтернатива відмови від Мінська – зняття санкцій з Росії. Для нас важливо, щоб переговорний процес тривав аж до зміни суспільно-політичної ситуації у країні-агресорі і появи у керівництва Росії готовності комплексно вирішити проблеми окупованих на пострадянському просторі територій інших країн, від Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії до Донбасу і Криму.

Протягом найближчих десяти-двадцяти років така можливість може з’явитися. Важливо тільки, щоб Україна на той час ще існувала і не програвала нових війн.

Віталій Портников

%d bloggers like this: